Цвяхи часу. Вахтанґ Кебуладзе

Цвяхи часу вбиті у скелю вічности.

Справжня трагедія нашого життя полягає не в тім, що воно дуже швидко скінчиться, а в тому, що його найпрекрасніші й найважливіші миті здебільшого залишаються непомітними й незбагненними для нас. Вони тікають від нас, як тіні, і ми потребуємо молотка пам’яті, аби зафіксувати їх цвяхами спогадів.

Література наче обіцяє нам щось таке. Але направду то омана.

Література — це вигадані спогади. Справжнім письменником стає той, хто спроможний пригадати те, чого ніколи не було. Тож виходить, що справжні письменники здатні змінювати минуле? Але насправді на це здатні всі ми. І часто-густо це вміння — не чарівний дарунок, а жахлива пастка.

Більшість людей не розуміє, що своїми вчинками змінює не лише власне майбутнє, а й минуле. Убивство, крадіжка, зрада, підлість, байдужість упосліджують не лише те, що відбуватиметься надалі, а й затирають щось добре й миле з того, що відбувалося раніше. Багато з нас живуть у тому пеклі, яке власноруч створили собі зі свого минулого. Найжахливіше пекло — це стерте минуле, суцільна порожнеча й самотність, адже коли не можеш пригадати нічого доброго, то похапцем затираєш усе. Утім, це марна справа, бо найогидніше виринає саме по собі, незалежно від твоєї волі. Тоді вмикається інший захисний механізм. Зникають не спогади, а емоції. Раптом розумієш, що технічна пам’ять працює, фіксуючи, як байдужий та управний справникар, минулі переживання, але вже не знаходиш у них жодного емоційного забарвлення. Пригадування перетворюється на формальний звіт. Звіт — це, до речі, підзаголовок роману Макса Фриша Homo faber. Головний герой цього твору — людина, що діє, інженер. Він розповідає читачам про бурхливі події власного життя сухою мовою технічних звітів. Людина, пригадування якої перетворюються на звіти, стає автоматом, що їх продукує. Принципом реальности стає, як влучно зауважив Герберт Маркузе, принцип продуктивности. Але чи не стає тоді сама реальність зручним і корисним, але геть позбавленим людяности продуктом технічного виробництва? Чи залишається в ній місце нам самим? Чи не перетворюється реальність на суцільне техногенне пекло?

Тож пекло — це не так те, що чатує на нас після смерти за неправедне життя, як жахливе відлуння наших теперішніх неправедних учинків, що спотворює наші спогади, притлумлюючи в них усе прекрасне й викривляючи кожну мить нашого існування. А кожна мить і є відбитком вічного Тепер.

Так само ми можемо змінювати своє минуле на краще, додаючи нашими теперішніми вчинками й думками до коктейлю спогадів краплини ніжности, радости та щастя. У кожному разі нам не судилося відтворити минуле в його автентичности. Спогади — це помилки. Але якби люди не припускалися помилок, письменники не могли би писати романи.

Однак для реальности життя важать не лише власні спогади, а й спогади про тебе твоїх нащадків. Твоє теперішнє вбудовується в майбутню оповідку про тебе. Ти втрачаєш владу над своїм життям. Твоє життя перетворюється на історію, яку розповідають Інші. Це позбавляє тебе свободи, але саме таку ціну ти сплачуєш за квиток у потяг, рух якого триватиме після твоєї смерти. І вже жодний контролер не матиме права сказати тобі: «Далі Ваш квиток недійсний». Адже якщо твої нащадки прикують тебе цвяхами часу до власної історії, то в такий спосіб вони подарують тобі друге життя. Пережити власну смерть у цьому світі судилося лише тому, кого, як Прометея, прикують цвяхами часу до скелі вічности.

Передзамовити збірку «Сплески», до якої увійшов і цей есей, можна тут.