Втрачені зорі. Уривок. Вадим Панченко

Пориньте у захопливу й загадкову подорож світом Індерона в романі Вадима Панченка «Втрачені зорі». Сподобалася історія? Підтримайте видання і допоможіть книжці вийти друком. 

Частина перша. Машина

Розділ 1

— Даремно, малий, ти підгузками не запасся, — Хонк нервово озирнувся, вихопив з рук Роя цигарку і, тримаючи її двома пальцями, запхав до рота — кінчик її так тремтів, наче вона норовила вискочити зі стиснутих у бліду нитку губ, — затягнувся, заплющив очі й затримав дихання. Лише коли це вже почало дратувати Роя, Хонк нарешті глянув кудись угору, випустив клуб рожевої пари й промовив:

— Нам гаплик, малий.

***

Ще п’ять хвилин тому Роя непокоїло геть інше: як не видаватися повним бовдуром. І рішення він не знаходив. Рой запізнився. Укотре. Ба більше –– тепер, коли він наблизився достатньо, то побачив, що ніхто, крім нього, не приніс на посадкову палубу наплічника з особистими речами. Це означало одне — кпини Джима на очах усіх і регіт бійців групи «Альфа». Групи, яка вважалася найкращою на десантному кораблі «Гордість Республіки». Групи, до складу якої його перевели лише два тижні тому як стажера. І з якої він міг невдовзі із тріском вилетіти.

— Рою, ти запасся підгузками? — закричав Джим Хонк.

— Дуже смішно, Джиме! Досить уже цих під… Я тобі не шмаркач якийсь! Я на Гарді бився, і на Варгосі-5, і…

— Так-так, ми всі знаємо про твої звитяги! — перебив його Хонк. — Ти серйозний боєць, Рою. І гармата у тебе он яка блискуча, і ніж он бачу — ух, який ніж! І наплічник у тебе — ого-го. Думаю, там у тебе і сосочка, і пляшечка, і розкладні колиска з гойдалкою… А скажи-но мені, рядовий Рою Тос, чи не завалялась у тебе там ще й сулієчка з джином або віскі? Ні? Ех, салага ти, салага…

Солдати дружно реготали. Навіть сержант посміхався у вуса. Рой розпачливо кинув наплічник на підлогу і сів за купою ящиків, подалі від усіх. Дивитися на Хонка та його приятелів він не мав жодного бажання, тому розвернувся обличчям до злітного майданчика й дістав із внутрішньої кишені куртки сигарету з рожевим спайсом із Дінори — цінність, за яку відвалив торговцеві третину місячної платні. У картриджі залишалося ще більше половини, тож він задоволено усміхнувся.

Хонк за спиною і далі зубоскалив, та тепер, після першої затяжки, це вже не чіпляло так сильно. Рой затягнувся вдруге, затримав подих, щоб спайс краще засвоївся кров’ю, і повільно випустив пару у бік десантного боту. От тоді він і побачив того чужинця.

Чужинець сидів на посадковій лапі катера і, здавалося, дрімав. Передусім увагу привертали його розміри — значно вищий за два метри. Може й усі два з половиною. Оцінити точніше заважала броня — штурмова модифікація з подовженими кінцівками. Теж величезна і явно нестандартна. До того ж без жодного знака чи номера. Такого не могло бути взагалі, адже кожен підрозділ мав власний колір та емблему. Не могло, але ось — будь ласка. Та всі властивості і загадки броні блякли, порівняно з головою, яка стирчала з неї. Зеленуватий колір шкіри, гола маківка аж блищить. Так, усі солдати голили волосся на голові — щоб нейроінтерфейс шолома мав кращий контакт, але ця голова не мала й сліду рослинності, натомість відблиск лампового світла розсипався на ній, наче на лусці риби чи ящірки. Портрет доповнювала дивна з такого ракурсу нижня щелепа — масивна та вигнута, ніби на ній трималася сотня зубів, а довершувало весь цей химерний образ вухо — довге, гостре і рухливе! Рой міг присягнутися, що щойно він клацнув кнопкою на цигарці, як воно трохи хитнулося в його бік.

Хоч перспектива розмови з Хонком викликала нудоту, але ж не сержанта про таке питати!

— Кидай зубоскалити, — Рой штовхнув Джима у бік, поманив за собою й показав на далеку постать. — Що воно таке?

От тоді Хонк уперше за час їхнього знайомства не віджартувався.

***

— Гекон, щоб мені луснути! — Хонк уже достатньо заспокоївся, але говорив так само рвучко, наче боявся, що йому зрадить голос.

— Що за гекон? — Рою хотілося покепкувати з погано прихованого переляку Хонка, та він стримався, натомість вирішив побільше випитати. — Гекони, хіба це не ящірки такі?

— Що там у вас? — почулося з-за спин.

Рой та Джим обернулися — перед ними стояв сержант Барт і тягнув шию — побачити, що ж там вони угледіли.

— Гекон. Там гекон, сержанте, — Хонк тицьнув цигаркою собі за плече.

Сержант деякий час вдивлявся, потім різко вихопив цигарку й підніс до очей.

— Що ти куриш, Джиме? Може, конфіскувати? Привидів бачиш…

Рой та Джим одночасно обернулися: лиш вантажні роботи вовтузились на посадковому майданчику — таємничий незнайомець зник.

— По місцях, скоро начальство прибуде, — сержант розвернувся і знов умостився на свій пригрітий ящик. Водночас удав, ніби забув, що цигарка лишилася в його долоні.

Рой подумки вилаявся і почовгав за Хонком, сподіваючись принаймні на історію.

— Я-я-ящірка, — протягнув Хонк і сплюнув. — Кажу ж — салага.

Рой уже збирався відказати щось образливе, та тут помітив, що Джим зовсім не насміхається — очі його потьмяніли й постійно зиркали туди, де хвилину тому сидів злощасний гекон.

— Гаразд, салаго, слухай. Може, порозумнішаєш… — Інші бійці теж нашорошили вуха: Хонк часто травив байки, особливо перед черговим вильотом, а вони охоче йому підігравали — так час минав непомітніше. — Давно це сталося — тебе тоді ще й у планах не було. Словом, великі хлопці з великими погонами вирішили створити непереможних солдатів. Справа не нова, як розумієш. Вони це регулярно вигадують, хоча нікого, кращого за нашого брата, немає, і всі це знають, — Хонк обвів поглядом товаришів, і ті схвально закивали. — Але цього разу яйцеголові запропонували їм дещо новеньке. Уяви собі таку тварюку, яка може змінюватися: треба їй плисти — вона собі легені на зябра перетворює, треба бігти — ноги у неї стають як у денбійського гінця, а треба літати — відрощує крила…

— Ох і майстер же ти брехати! — раптом зареготав один із десантників, й інші підхопили сміх. — Це тобі теж твій міфічний татко розповідав?

— Не вірите, то котіться у дупу!

— Продовжуй, Джиме, я слухаю, — Рой поплескав по руці Хонка, який уже намірився підводитись.

— Ну гаразд, ну про крила, може, й казки, але те, що ці потвори можуть перетворюватися, що у них бувають і хвости, і зябра — хріном своїм клянуся! Для кожного завдання вона, тобто він, гекон, може готуватися і налаштовуватися. Не так, як ми, не просто зброю та устаткування –– а сам, цілком.

— Що, просто за бажанням? — недовірливо перебив Рой.

— Нє… Чому він «гекон»? Тому що він не людина. І не звір. Він — «генний конструкт». Ось так вони й називаються, еге ж. А змінюються вони отак… За кожним тоді приглядав окремий куратор. А куратор той мав отаку валізу, — Хонк розвів руки, показуючи розміри. — Чорну, з жовтими смугами — ні з чим не сплутаєш. Називалася та штука «генним модулятором». Але самі гекони називали її «скринькою болю» і боялися навіть одного її вигляду. Куратор щось таке робив з тою скринькою, і тоді гекон починав ніби плавитися, текти, як-от віск, і тут же змінювався. Страшне видовище. А як він при цьому кричав…

— І чого він на це погоджувався, якщо це так боляче?

— А куди йому діться? Він від тієї скриньки –– нікуди. У ній –– його сила, у ній –– його життя… І в ній –– його смерть. Варто куратору натиснути кнопку –– і все, — Хонк заліз у кишеню куртки, витягнув звідти цигарку й затягнувся. Рой лише скрипнув зубами. — А знаєш, малий, навіть попри це, вони повставали. Гризли кураторів зубами, відривали їм руки-ноги-голови, тікали у гіпер, сподіваючись розірвати зв'язок зі скринькою. Бувало, з люті вбивали весь склад групи, до якої їх приписували…

— Хонку, — гукнув сержант, — припиняй це! Я-то ще можу пропустити таке, але ес-бе — навряд. Так! Усі зняли Хонкову локшину з вух і забули. Ніяких геконів немає. І ніколи не існувало! Ясно?

— Так, — недоладно відповів йому хор голосів.

Сержант задоволено провів пальцями по вусах і запхав до рота конфісковану в Роя цигарку, але раптом різко сховав її й гаркнув:

— Струнко!

З провалля дальнього шлюзу вийшли двоє офіцерів.

Бійці підхопилися. Вишикувалися, виструнчилися, стали підтягувати одяг.

— То що тебе так налякало, Джиме? — запитав Рой. У його голосі, хоч він і говорив пошепки, явно відчувалася в’їдливість.

— Придурок ти малий. Одне слово — салага, — гарячкувато прошепотів Хонк. — Сам покумекай, чого б це сержант згадав ес-бе? Я тобі підкажу: геконів долучали лише до таких завдань, з яких мало хто повертався. Як тобі таке, герою?

***

Офіцери наближалися, грюкаючи важкими черевиками по металевій палубі. Одного з них на кораблі знали всі — командир їхньої бригади, бригадир Майк Зан, другого Рой бачив уперше. І, схоже, інші бійці теж.

Рослий сивочолий чоловік з короткою зачіскою «їжаком», одягнений у новеньку сяючу броню, крокував легко та впевнено, наче справжній боєць, хоча на грудях у нього виблискували золоті трикутники полковника наукової служби. Броня незнайомої моделі — яскраво-блакитного кольору, якась надто витончена, вочевидь не військова — видавалася, втім, повністю підготовленою до вильоту: всі застібки застібнуті, клапани зачинені, а шолом закріплений у наплічному тримачі — точно так, як написано у військовому статуті. Цей контраст між показовим дотриманням статуту, з одного боку, та іграшковою бронею й модною зачіскою –– з другого, викликав посмішку, і дехто з десантників кривив губи, роздивляючись цього вилизаного до блиску штабіста.

А вчений полковник на ходу розглядав їх, неквапливо переводячи погляд з одного десантника на іншого, наче вибирав товар. Жорсткі колючі очі на незворушному обличчі ніби просвічували наскрізь; права рука стискала потерту кобуру величезного розміру, яка різко контрастувала з лискучою новенькою бронею. Рой мав пристрасть до зброї, особливо старої, тому його серце тьохнуло, коли він упізнав обводи цієї кобури. Не може бути — Грім-12! — давно знятий з озброєння бластер, настільки ж потужний, наскільки й небезпечний, особливо в руках дилетанта. Він міг пробити броню легкого танка… або перетворити свого господаря на вогняну кулю. Як комусь могли дозволити носити цю жахливу річ у наш час? Більше того — якомусь франту з наукової служби. Чи та кобура насправді порожня — просто ефектний елемент образу? Певно, цей випещений хлюст люто заздрить справжнім солдатам, от і намагається за допомогою крутих цяцьок видаватися «бравим вояком старої школи».

Вчений полковник повернувся до нього іншим боком, і Рой нарешті звернув увагу на його ліву руку. Сяючі тьмяним металевим блиском пальці стискали ручку великої валізи — чорної, з жовтими смугами.

***

— Слава Республіці! — відчеканив вітання бригадир Зан.

— Славимо і служимо! — дружно гримнув хор з дванадцяти горлянок.

— Це полковник Ден Кор з наукової служби.

— Слава Республіці, панове, — привітав бійців Кор.

— Славимо і служимо! — помітно стриманіше відповіли десантники.

— Вільно, — Зан недбало козирнув загону і знову повільно всіх оглянув. — Отже, полковник Кор і його команда в цій місії будуть вашими підопічними. Групи «Браво» та «Дельта» забезпечують доставку наукової команди й охорону периметра. Ви відповідаєте за життя та безпеку полковника і його обладнання.

Зан несподівано замовк, упіймавши запитальний вираз обличчя сержанта. Швидко озирнувся на науковця й продовжив, дивлячись Бартові в очі:

— На об'єкті, до якого ви прямуєте, командування перейде до наукової служби, тобто до полковника Кора, — Зан не надто приховував, що не в захваті від цієї перспективи. — Та якщо раптом зустрінете загрозу, діятимете за стандартною процедурою «кокон», — тепер скривився куточок губ Дена Кора, але Зан на це не зважив. — Операція таємна. Деталі дізнаєтесь на борту. А поки можу сказати, що місія проходитиме в дуже тяжких умовах. Комплект спорядження –– «А два плюса». З цього моменту переходите в стан «нуль». Відходити звідси не можна, будь-який зв'язок і розмови поза групою заборонені. Готуйтеся, джентльмени, у вас тридцять хвилин до старту.

Бригадир озирнувся, помітив наплічник і, ніби відчувши, чия це річ, зиркнув на Роя, злегка посміхнувся й додав:

— Особисті речі відправте в казарми — вони вам не знадобляться. Сержанте, вже можете отримувати зброю та боєзапас — списки відкриті. Запитання є?

— Ні, сере! Дозвольте виконувати?

— Починайте, — Зан неформально махнув рукою і десантники квапливо розбіглися до своїх контейнерів з обладнанням. Хонк уїдливо кривив губи, дивлячись, як Рой тягне свого мішка до автоматичної вантажної платформи. А той відчував себе повним телепнем. А ще думав про те, що ці дурні роботи часто гублять посилки, і хтозна, чи не доведеться потім «насолоджуватися» бюрократичною тяганиною, що панувала у службі матзабезпечення. Залишалося хіба заздрити старшим –– ну от звідки вони знали!?

Полковник Кор, між тим, щось видивлявся навколо. Потім швидко козирнув Зану, різко розвернувся на місці й рушив до стартової зони. Перетинаючи смугу гравіполя, науковець невимушеним ударом п'яти об п'яту перемкнув черевики на магніти й пішов далі, навіть не похитнувшись.

***

Ал сидів на ступні посадкової лапи десантного бота, сховавшись від зайвих очей, насолоджувався спокоєм і спостерігав крізь примружені очі за метушнею вантажних роботів. Його величезні вуха легко розрізняли балаканину Джима та Роя, тож час від часу він посміхався, зокрема коли до нього долинали особливо яскраві подробиці зловісної розповіді про геконів. Частково Джим Хонк мав рацію: генний модулятор дійсно називався «скринькою болю» на жаргоні геків; перетворення дійсно неймовірно болюче, і гекони дійсно повставали в минулому. Але зовсім не від болю, який кожен з них умів витримувати від самого народження (або створення, як вважали люди). Справа в тому, що гекони насправді не тільки набагато сильніші й витриваліші за людей, а й розумніші. Принаймні за більшість. Та попри це все одно залишаються їхніми рабами.

Ал сумно посміхнувся, пригадавши, скільки разів він сам намагався вигадати новий спосіб утечі. Давно це минулося. Тепер він скорився і плив за течією, радіючи, що хоч іноді має можливість відчувати себе людиною. Так, шансу змінити життя він не бачив, і вже не вірив, що такий шанс узагалі існує.

Ал давно не думав про своє походження і про долю, визначену єством, вигаданим для нього злими геніями. Та оця підслухана розмова розбурхала щось усередині, сколихнула спогади і спровокувала роздуми. Як же так сталося, що він — такий сильний і розумний — сидить зараз, ховаючись від людей, в очікуванні завдання, яке не хоче виконувати, але мусить? І виконає, як завжди. Кляті яйцеголові виродки! Горіти їм у пеклі до скону Всесвіту. Однією рукою, від щедрот своїх, відсипали здібностей, які й не снилися людям, та другою — забрали волю.

Організм гекона складався з нестабільних клітин, що взагалі не містили ДНК і починали стрімко перебудовуватись, отримавши пусковий РНК-пакет. І справді перетворювались на будь-що. Майже на будь-що. На людину, вільну і свобідну, — точно не могли. А без цього ти лише лялька, якою керують, смикаючи за ниточки гормональних та хімічних зв’язків. Гекон не може сказати «ні»: легкий запах коректора поведінки –– і ти вже лежиш на спині, дригаєш лапками й віддано заглядаєш у вічі хазяїну. І втекти від цього ніколи не зможеш. Не дадуть тобі вчасно пакет — здохнеш у корчах, відчуваючи, як усередині розсипаються органи, а шкіра злізає, мов драна ганчірка. Рік — ось максимум, який можна протягнути. Отримати ж чергову зарядку без «скриньки болю» неможливо. Перші моделі захищали кодом ДНК кураторів — і тоді ще залишалася хоч якась надія. Ал криво посміхнувся — пригадав легенду про «Хитрого Тара» — гекона серії TR, який випив кров свого куратора, поглинув його ДНК і заволодів модулятором. Та ДНК –– справжня, людська –– зробила і його людиною. Отак Тар перетворився на куратора, викрав бойовий корвет і розчинився у безодні космосу…

Маячня. Фольклор поневолених. Ал витратив кілька десятиліть, щоб вивчити все, що стосувалося його власної будови. Так-от, таке перетворення суперечить цій будові. Та й якби ота формуляція, що перетворює гекона на людину, навіть існувала, –– як її створити? Отримати доступ до «скриньки болю» просто неможливо. Тепер вони активуються виключно візерунком психоматриці куратора. Можна вкрасти ДНК, та вкрасти думки неможливо.

Ал усе ще неквапливо розмірковував про власне місце у світовому порядку, коли його тонкий слух уловив звук кроків по металевій палубі. Чутливі вуха розгорнулися в напрямку звуку, нюхові підсилювачі активувалися. Знайомий запах! Ні! Неможливо! Запах, якого він не відчував уже двадцять років! Ось! Ось він — наближається, заповнює ніздрі! Десь за спиною сержант Барт гаркнув своє «струнко», і Ал напружився, а потім почув той голос, і вир образів вибухнув у його голові.

Вітер жене довгі пасма попелу по чорних барханах. Солт мертвий, Гін уже затих серед обвуглених решток «Ската», командор хрипить від болю, кров стікає з обрубків його ніг, а перед очима погойдується аспідна блискуча морда, вишкірена частоколом гострих зубів. І тріпоче на долоні ще живе серце — його, Ала, серце…

Ал зіщулився, судомно стиснувши губи та повіки. Кроки наближалися. Запах став нестерпним.

Сподобалася історія? Підтримайте видання і допоможіть книжці вийти друком.